Не бійтеся народжувати, це здорово!

А почалося все 29 листопада. Тобто насправді все почалося раніше, коли мій улюблений шматочок вирішив, що настала пора «завестися» в моєму організмі. Просто саме в той день я, нарешті, зробила тест на вагітність і, незважаючи на те, що вже кілька місяців ми з чоловіком не оберігалися, чимало здивувалася позитивного результату. Здивувалася і розгубилася. Виявилося, що я була не настільки готова до вагітності, наскільки представляла раніше. Відразу спливли всі невирішені питання: недороблений ремонт, незареєстровані стосунки (на той момент ми жили в цивільному шлюбі) і ще ціла купа всього, чого я ще не зробила (ну там світ подивитися, зробити кар’єру і т. д.). Скажу чесно: на те, щоб повірити в те, що трапилося і налаштувати себе на потрібний лад мені знадобилося три дні. На щастя, після закінчення цих трьох днів я була у всеозброєнні — твердий намір вести правильний спосіб життя, їсти всякі корисності, гуляти, спати і всіляко себе балувати міцно оселилося в моїй душі. Правда, з «корисностями» вийшла неув’язка — перші 4 місяці були проведені (вибачте за реалізм) в согбенном положенні над унітазом, але я не падала духом, бо знала, що буває гірше, а крім того моє «твердий намір» виявилося мені надійним помічником. В іншому вагітність протікала чудово. Всю вагітність я працювала і вела самий, що ні наїсти активний спосіб життя: займалася тенісом (поки живіт не почав заважати), йогою, сексом, плавала, багато гуляла, загалом дбала про здоров’я мого малюка і мене. Лише на 39 тижні мені стало трохи не по собі, тому що дитинка опустився і я вже не могла носитися по місту, як раніше. І ще дуже боялася прогавити сутички — ми живемо в Підмосков’ї, а пологовий будинок, який ми вибрали, в Москві, тому потрібен час, щоб дістатися. Я прислухалася до себе. Виявилося, що просто за 2 тижні матка почала готуватися до пологів, і тому животик то і справа напружувався. Як-то вранці в неділю 20 липня я прокинулася з відчуттям, що пора народжувати: книгу, яку планувала, я вчора дочитала, чоловікові на тиждень страв наготувала, все попрала, зашила і прибрала. Як того і слід було очікувати, з мене потекла якась водичка. На сімейній раді було прийнято рішення їхати. Як раз неділю, дорога легка, а потім мало що. Однак, коли ми приїхали в пологовий будинок (це було близько 17.00) лікар у приймальному спокої сказала, що міхур цілий, а відповідно ця водичка — скоріше всього пробка (якщо хто не знає — коли шийка матки готується, вона стає м’якше і з неї виходить слизова пробка, іноді розоватого кольору). Тобто ми ще не народжували. Ну що робити — не їхати ж додому! Тоді мій розумний чоловік вирішив — треба їхати погуляти, а там далі видно буде. Погода була чудова, дивовижний вечір — теплий і сонячний, і Уклінна гора (саме туди ми поїхали выгуливаться) була просто картиною для малювання з натури — жовто-червоно-білі клумби, фонтанчики і море закоханих пар на роликах. Вкрай романтично, а головне відновлює душевну рівновагу і пробуджує жагу до життя. Гуляли ми 5 (!) годин, їли морозиво і насолоджувалися краєвидом. Оскільки до сутичок ми так і не догулялись, вирішено було на всякий випадок заїхати в пологовий будинок здатися, і, якщо пологів немає, їхати додому. Лікар в пологовому будинку, констатувавши факт, що пологів таки немає, почала вмовляти мене залишитися (дійсно, мало що), закликаючи пошкодувати чоловіка, якому ще додому їхати в ніч. Цей останній аргумент мене переконав, і я погодилася за умови, що ніякої стимуляції з їх боку не буде. Коротше, в 23.00 я поступила в патологію і, перебудив всіх в палаті, вляглася спати. Але спати довелося недовго, тому що через півгодини (23.30) у мене почалися перейми! Ура! Це точно не можна було ні з чим переплутати! Радісна, я пішла шукати якогось лікаря. Добрі медсестрички дали мені сорочку, зробили клізму (поголитися я здогадалася сама) і відправили в родблок. Відразу треба обмовитися, що в родблоке я вже була до цього — платне відділення передбачає прискорені курси для вагітних, що включає в себе екскурсію по родблоку. Це дійсно виявилося корисним, оскільки в результаті страху перед лікарняною обстановкою у мене нисколечки не було. Так ось. Як тільки я потрапила в родблок, я відразу попросила лікарів не пропонувати мені знеболюючих — навіщо вводити в спокусу? У мене було достатньо часу, щоб довідатися про всіх цих популярних анестезиях, включаючи епідуральну. Виявляється — коли на тварин ставили досліди з епідуральної анестезією, мати відразу після пологів втрачала інтерес до дитинчаті — втрачався основний інстинкт. І тільки присутність розуму в людини не дає йому залишити дитину. Напевно, природі потрібно, щоб жінка пройшла через родову біль. Дуже милі виявилися лікар і акушерка. Коли перейми були ще несильні, ми сиділи в палаті і балакали — про домашніх тварин, про працю, про смачну їжу… Я, правда, періодично відволікалася на сутички, але потім поверталася до розмови. Коли перейми стали сильнішими, вони обидві вийшли і заходили кожні 10 хвилин — перевіряли, як йдуть справи. Справи йшли нормально, шийка розкривається повільно але вірно. У якийсь момент лікар запитала мене, чи не дати мені знеболююче — я стійко відмовилася: вже стільки терплю, невже ще трохи не потерплю? За це я отримала похвалу і черговий укол «ношпы». Спочатку під час сильних переймів я ходила і массировала крижі. До ранку я вже дуже втомилася, дуже хотілося спати і пити (до речі, пити під час пологів можна, акушерка давала потрошку). В голові була дурна думка: «Ось зараз потрібно натиснути на «паузу», я годинку посплю, і ми продовжимо з того моменту, на чому закінчили». В кінці я лежала і між переймами спала. Коли розкриття шийки було 10 см, лікар сказала, що міхур все ще цілий, і його потрібно проколювати. Чесно скажу, коли пішли потуги, було боляче, але вже було видно кінець, і це додавало сил. В цьому пологовому будинку практикуються вертикальні пологи, і, оскільки все протікало добре, лікарі вирішили «будемо народжувати вертикально». Свого сина я народила на корточках, лише в самому кінці, коли він уже виліз з плічками, мене поклали на крісло і він вискочив сам — було 8.45. Яке ж це було щастя! Мій синочок лежав у мене на животі і рохкав. Від щастя (і, не приховую, від почуття виконаного боргу) у мене потекли сльози. Прямо на столі я зателефонувала чоловікові і обрадувала — він мене ледь впізнав ( від сильного і частого дихання я охрипла). Завдяки чудам техніки у вигляді мобільних телефонів вже через пів години я приймала вітання від своїх колег по роботі. І взагалі телефон виявився потрібним предметом в пологовому будинку. У післяпологовому відділенні ми були з синочком в одній палаті «мати і дитя», тому мій малюк нічого крім мого молозива і молока не пробував. Молочко прийшов на другий день, виписали нас на четвертий. Ми приїхали додому. Все було добре. У нас почалося нове життя — життя втрьох… А починати потрібно з самого початку, тобто з зачаття. Дитина все розуміє і відчуває, він бере участь у вашому житті, навіть якщо ви цього не відчуваєте. Він розуміє, що мама хвилюється, переживає всі події разом з вами, боїться, якщо боїтеся ви — так що постарайтеся зробити так, щоб він не здогадувався про складнощі, а лише отримував радість від приємної музики, квітів, природи, добрих книг, рідних людей, смачною (і бажано корисної) їжі і ласкавих слів, звернених до нього. І ще дуже важливий позитивний настрій — якщо спочатку переконати себе, що все буде добре, запрограмувати себе на успішний результат, все так і буде, повірте! І не бійтеся народжувати! Це здорово! 12.09.2003kovalann(собачка)yandex.ru

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *