Ми вчилися на 5 курсі медичного…

Отже, з самого початку.

Ми вчилися на 5 курсі медичного. Дітей, та й весілля в найближчі 2 роки ніяк не планували. Пам’ятаю відчуття, що падає кудись вниз серця, коли я дивилася на проявляється повільно, ледь помітну другу смужку. Просидівши добрі півгодини в ступорі на холодному краю ванни, я прийняла правильне рішення в своєму житті. Весілля у нас була в 16 тижнів, все пройшло чудово, т. к. токсикоз вже закінчився, а на зовнішності мій стан ще ніяк не відбилося.

Всю вагітність я спостерігалася у своєї викладачки в клініці акушерства і гінекології при нашому інституті. У РК за місцем проживання тільки отримала обмінну карту. Особливих проблем зі здоров’ям не було. Звичайно, на 8-12 тижні мене нудило вранці по дорозі в інститут і в задушливих аудиторіях. Але розслаблятися і прислухатися до своїх відчуттів часу не було, я моталася по всій Москві (заняття у нас проходили у різних лікарнях), здавала заліки та іспити, готувалася до весілля. По-справжньому приємні спогади залишилися від другого триместру: настала весна, самопочуття стало набагато краще, малюк ворушився, живіт почав потихеньку рости. Ми складали списки і поступово купували все необхідне (це, мені здається, одне з найбільш приємних справ під час вагітності).

Нарешті настало літо. Термін у мене був поставлений на 26 липня. Десь з початку липня я вже місця собі не знаходила — на вулиці була страшна спека, страшенно заважав живіт, нескінченні походи в туалет просто дістали, бандажі було неможливо жарко, з’явилися набряки на ногах. Всі знайомі відпочивали на півднях, навіть погуляти було зовсім не з ким. Коротше, я була готова народити щодня. «Дорога, ось тільки не треба цього геройства», — говорив мій коханий чоловік, коли я на терміні 36 тижнів повідомляла йому, що народити вже дуже хочеться і прямо зараз.

Народжувати я вирішила в пологовому будинку №14. Це звичайний міський пологовий будинок, але там працюють чудові люди, з якими я познайомилася під час навчання. В кінці вагітності я кілька разів їздила туди на консультації до лікаря — Наталії Георгіївні, у мене були всі її телефони на екстрений випадок. 12 липня, в понеділок, при черговому огляді, вона запропонувала мене госпіталізувати заздалегідь, т. к. до того часу у мене вже були всі ознаки легкого гестозу (набряки, підвищення тиску, сліди білка в сечі). Домовилися ми, по-моєму, на четвер. Увечері в понеділок ми з чоловіком поїхали в кіно, дивилися «Трою». Секс був особливо гарний у ту ніч (все-таки Бред Піт відмінно піднімає настрій жінки в будь-якому її положенні). Весь вівторок я провела, гріючись на балконі на сонечку. Низ живота злегка скиглив, але інших провісників пологів не було. Увечері ми з чоловіком трохи прогулялися, і я миттєво заснула, тільки торкнувшись подушки.

Вранці я прокинулася о 7 годині. Чоловіка не було. Я опустила ноги з ліжка, почула якийсь клацання десь всередині себе, встала і побачила, як по нозі потекла цівка світла. Злегка стривожена я пішла в душ. Води повільно продовжували підтікати. Я була на диво спокійна, мене схвилювало те, що води були злегка рожевими. Я вимила голову, поклала волосся, нафарбувалася. Вийшла на кухню до чоловіка, який снідав і збирався їхати на роботу.

У пологовий будинок ми приїхали в 9 годин ранку. За цей час у мене з’явилися досить регулярні і болючі перейми, але мені все ще не вірилося, що це пологи. Я попросила акушерку з приймального відділення покликати Наталію Георгіївну. Вона відповіла, що зараз у них ранкова конференція і запитала мене, за яким я питання. Кажу їй: «Здається, у мене пологи починаються». Тоді вона забрала мене на огляд, почала все оформляти, проводити необхідні процедури (обійшлися без гоління, т. к. я зробила це будинки за 2 дні до пологів, але клізма — це жахливо). Десь через півгодини я виглянула до чоловіка і сказала, що мене забирають; взяла у нього свій мобільник і заховала до кишені халата, незважаючи на протести акушерки. Я була страшенно розгублена і налякана, буквально на межі істерики — перейми стали дуже частими, все так швидко відбулося, я відчувала себе абсолютно неготовою, і я так боялася пологів!

Мене підняли в родблок. Там була незнайома акушерка, яка тут же гаркнула на мене без жодного приводу (вона ще не знала, що я «своя»). Не звертаючи на неї уваги, я мовчки підійшла до столу, поклала на нього 2 внутрішньовенних катетера, які завбачливо привезла з собою, знаючи про їх вічної нестачі, лягла на ліжко і відвернулася до стіни. Акушерка, не кажучи ні слова, кудись побігла. Але до того часу я вже більш-менш заспокоїлася, т. к. чула десь у коридорі голос Н.Р. Буквально через кілька хвилин Н.Р. підійшла, жартома і посміхаючись, швиденько мене подивилася. Сказала, що відкриття, шийка вкорочена до 2 см (при цих словах я подумала, що все, я помру прямо зараз — так боляче, а результату ніякого). Н.Р. пообіцяла зробити анестезію і пішла. Я приготувалася чекати, але анестезіолог підійшла буквально через хвилину, ще через секунду прилетіла акушерка — вже з зовсім іншим ставленням і інтонаціями в голосі, стала клопотати навколо мене — поправляти подушку, робити щось ще, безперервно примовляючи :»що ж ти не сказала, що ти наша дівчинка, ми тут ненадовго відійшли, чайку попити з ранку, ну як тобі, зручно… і т. д.». Коротше, ввели внутрішньовенно некволий коктейльчик, від якого я повинна була заснути. Болі відразу вщухли, між переймами я навіть дрімала, але заснути все-таки не вдалося. Остаточно прийшла в себе я о 13.30. Лікар мене ще раз подивилася і сказала, що знеболювати більше не будуть — відкриття майже повне. Незабаром почалися потуги. Це найважчий період пологів — ніби тебе розриває зсередини. Але тужитися мені довго не дозволяли — головка не опустилася, відкриття не до кінця, можна порвати шийку. Я ходила по палаті, стояла, лягала то на один бік, то на інший. Що відбувалося навколо — пам’ятаю погано. Але пам’ятаю, що я не кричала, тільки стогнала іноді в подушку (мені було незручно — всі лікарі знайомі навколо). Я питала, чи довго ще, кожні п’ять хвилин. Н.Р. сказала, що до 16 годин народимо.

Нарешті, о 15.00 мене перевели в родзал. На столі лікар послухала сердце6иение дитину і сказала, що народжувати потрібно швидше (напевно, була тахікардія). Я перелякалася страшно. І в першу ж потугу, краєм ока помітивши, як лікарі беруть ножиці (зараз розріжуть, встигла подумати я, зібравши всі свої залишки сил, народила. Як крізь туман я чула крики:»Тужся, тужся!», потім: «Не так сильно!», потім тиша, і відразу — тоненький писк, що переходить у крик. Я відкрила очі, все пливло, акушерка показувала мені дитину, все щось говорили, а я не могла сказати ні слова. Доньку поклали мені на груди, пам’ятаю, що вона була дуже тепла; приклали до грудей. Вона, звичайно, не стала смоктати, лежала тихенько і дивилася на мене очима, страшенно схожими на Кирюхины. Всі мене вітали, я говорила «спасибі», в очах сльози, я стала просити телефон, щоб подзвонити до Кирила. Принесли телефон: сил вистачило лише, щоб набрати його номер. Почула голос чоловіка і зрозуміла, що говорити не можу. Розмова наша зовсім не пам’ятаю. Здається, він сміявся і казав щось про любов. Потім мене повезли зашивати (під анестезією, природно).

Народила я в 15.20, 14 липня 2004 року, на 38-39 тижні. Вага 3270, ріст 51 див. Назвали доньку Дашею. Чоловік побачив мене і доньку через 3 години, привіз нереально красивий букет і купу їжі.

Ми з дитиною лежали в окремій палаті, виписалися на 6 добу. Ось так все і закінчилося. Але насправді це був лише початок.

Окреме величезне спасибі Наумкиной Наталії Геннадіївни та головному лікарю РД №14 Володимиру Володимировичу Яремі.

Всім бажаю удачі, хороших лікарів і легких пологів. Все буде добре, ось побачите.

14.12.2005

Dr.Ilyina(собачка)mail.ru

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *