Вагітність не залишила у мене особливо негативних відчуттів типу токсикозу , бажання не розлучатися з унітазом від нудоти і т. д. Трохи неприємно було на самому початку –нудило, причому не тільки вранці, але і в інший час , але це швидко минуло. Ще дуже загострилася чутливість на запахи. Пам’ятаю їду я вранці в метро на роботу, а там маса чоловіків, обливающихся вранці аж ніяк не Діором . Як я їх фізично ненавиділа — словами не описати! Але це швидко минуло. Потім я стала на облік у жіночій консультації. Лікар — молода жінка, років 26, досить доброзичлива і весела . У парі з нею акушерка –гуморист. Так що все було нормально. Дали купу паперів на здачу всяких аналізів. І я в перший же раз при здачі крові з пальця влаштувала їм непоганий такий непритомність , щоб не розслаблялися – все як годиться: блідо-зелений колір личка, блювання в умивальник в кабінеті у лікаря, наднизьке тиск, так що вони мовчки переглянулися і понеслися за шприцом з якимось ліками. Після цього мене запам’ятали.

Коли прийшла на другий візит до лікаря , моєї Наталії (лікар) не виявилося і дивилася мене інша дама – фахівець з невиношування вагітності та в зв’язку зі своєю спеціалізацією відразу ж відправила мене лягати на збереження. Ну я й лягла, слухняна дівчинка. Пролежала я там 3 тижні в 6-ти місцях палаті в прекрасне і тепле бабине літо , причому навіщо лежала досі не розумію. Щодня ставили знижують тонус матки уколи, брали кров на аналіз до тих пір , поки я не почала падати в непритомність і виписували валер’янку і вітамінчики. Ну ще й всякі принади , типу туалету в кінці коридору, в іншому кінці коридору – щоранку чергу з дівчат на аборт. І причому це на поверсі , де всі лежать на збереженні ( на четвертому, поспішаю помітити).

Після цього відносно спокійний період з регулярними відвідування ЖК, і обов’язковою здачею сечі-ПЕРЕД КОЖНИМ відвіданням .Ну мені не шкода , я і здавала.

Після Нового року до мене стали в ЖК постійно чіплятися ,що поправляюсь більше норми і садити на різноманітні дієти. До кінця січня я дивитися не могла на яблука і кефір. Пам’ятаю виходжу з ЖК і йду повз кіоску , а в самої сльози на очі так і навертаються – так хочеться шоколадку. Чоловік деякий час терпляче дивився на мої муки , потім не витримав і сказав , що якщо я буду продовжувати , то він повідомить лікаря все , що думає з цього приводу і щоб я їла все, чого хочеться. Після цього моя вагітність йшла під девізом «Ні дня без шоколадки!».

У березні ми ще примудрилися зробити ремонт – ось така радість. Саме десь у цей час мені сказали , що в мене буде дівчинка, хоча мені , чесно кажучи , було все одно хто , лише б дитина здоровенька. Після Нового року на роботу я вже не ходила, але вела активне життя — а саме досить часто ми з чоловіком , то з подругами вибиралися в різні кафе і ресторани та святкували все , що доведеться. Я інтелігентно сиділа з келихом сухого вина. В ЖК не припиняли приставати з приводу сильно збільшення ваги, на що я лише знизувала плечима і мило посміхалася.

До кінця терміну я почала відчувати себе величезною неповороткою пандою з круглої мордочкою . До того ж дуже сильно почала боліти поперек і все тазові зв’язки і м’язи, так ,що я буквально не могла ходити. З пологовим будинком ми до цього часу вже домовилися , так що залишалося тільки чекати 3 квітня , коли мені потрібно було лягати. Я страшно боялася, але розуміла , що й ходити так вже неможливо, і при думці про пологи від страху припинялася всяка мозкова діяльність.

3 квітня з ранку тремтячими рученятами зібрала сумку, примудрилася сильно порізати палець , ледь не влаштувала непритомність і відвезли мене в це страшне місце-пологовий будинок. Одномісна палата зі свіжим ремонтом , окремий санвузол, душ, телевізор, холодильник. Ведуча лікар дуже мила і доброзичлива жінка, яка щоранку приходила в палату , мацала живіт , слухала серце моєї дівчата , питала, чи не збираюся сьогодні народжувати. Процедурами особливо не напружували, запам’яталася лише нескінченна здача сечі – то середня порція , то перша , то кожні три години в окрему пробірку , загалом , весело. І ще змушували щодня рахувати скільки випила рідини за добу і скільки цієї ж рідини навпаки. Через три дні мені все це набридло , незважаючи на прекрасні умови і я вирішила , що пора народжувати. Пам’ятаю, що з 7-го на 8-е спала дуже погано , починав боліти живіт, але перейми це начебто було не схоже і до ранку все пройшло.

На наступний день чоловік по доброму попросив не народжувати вночі, бо з самого ранку у нього купа термінових справ , які просто неможливо відкласти. А ввечері зателефонував і сказав, що вдома поставили комп і він збирається вечір за ним посидіти. На що ми з донькою образилися і вирішили, що так просто він від нас сьогодні не відбудеться. В 12 ночі почалися начебто сутички, але я в це не вірила і лежала слухала музику ,наївно сподіваючись заснути. До першої години ночі я вирішила, що краще не терпіти , тому що начебто це перейми. І як тільки я визначилася з положенням, все почалося всерйоз. Поки чекала в оглядовому чергового лікаря, не тряслася від холоду не від страху. Коли вона мені сказала , що йдемо народжувати , відразу все від страху перестало боліти, але недовго, а лише до клізми. Після цього медсестра провела мене на останній «пологовий» поверх . Чоловік вже їхав. Ми з ним домовилися, що на сутичках він буде зі мною , а під час пологів вийде з родблока.

Мені видали абсолютно чарівну сорочку з элегантой дірою на плечику, яку я схоже роздерла до кінця під час подальших сутичок. Коли прийшов лікар-анестезіолог ставити мені епідуральну анестезію, то він сказав що мені, мабуть, ще не дуже боляче, тому що я мовчу і оптимістично запевнив що через 15 хвилин все подіє і я можу деякий час поспати . Наївна жінка , я в це повірила! Нічого подібного, нормально анестезія на мене так і не подейсвовала, незважаючи на постійне збільшення дози. Все інше час злилося в якийсь безперервний кошмар. Хоча чоловік каже , що між переймами я щось нормально говорила і досить адекватно реагувала . Далі було ще гірше , від страшного болю я почала просто вити. Щиро кажучи , якби мені в цей момент запропонували повернути все назад і не народжувати , я б не роздумуючи погодилася. Так все було жахливо. І ще мене дуже трясло не то від болю, чи то від анестезії, пам’ятаю , що від тряски стукають зуби.

Акушерка Марина незліченну кількість разів ставила капельцы, тому що вен не було видно, і колола вона вже у всі відповідні місця , тільки б поставити. До речі, ні акушерка, ні лікар постійно зі мною не знаходилися і ,якщо б не було чоловіка, мені здається я б збожеволіла від болю і страху. Не знаю як , але він мені допомагав. Коли почалися потуги, я якимось чином видерся на крісло — страшенно незручна річ, виявилося , що ноги потрібно покласти на спеціальні підпори так , що вони виявилися майже в підборіддя, а руками триматися за упори десь у ступень. В нормальному стані так не извернешься. І почалося — тужся, не тужся ,дихай, не дихай.Міркувати я перестала зовсім. І все це тривало і тривало. Лікар все чекала ,що дівчинка розвернеться і опуститься , а вона вперто не бажала цього робити . Зрештою від болю у мене вже просто не залишилося сил і я сказала , що більше не можу, на що мені була відповідь — всі народжують і ти народиш, потрібно постаратися.

А я вже не могла навіть пояснити, що якщо я сказала що не можу, то це дійсно так. Пам’ятаю ще ,сказала чоловікові ,що якщо зараз чого-небудь не зроблять, то я зараз помру. Час було вже 9 годин , коли прийшла купа лікарів з обходом з головним лікарем (чоловіком) на чолі. Він то і запропонував мені терміновий кесарів розтин.

До речі ,коли я побачила лікаря чоловіка і він мене оглянув, я як то відразу заспокоїлася і повірила у все хороше. Звідси – народжуйте тільки у чоловіків , вони як то жаліють і заспокоюють жінку . Потім все було як известом серіалі «Швидка допомога» – я вже на операційному столі , навколо люд 6-7 лікарів, всі щось роблять зі мною , руки прив’язані, у всіх венах крапельниці. Не пам’ятаю, сказала я , що хочу загальний наркоз, тому що вже ВСЕ.

Чоловік каже, що начебто мене тільки відвезли, і через кілька хвилин заволала наша дівчисько. Її вимили і видали йому на руки, чим він пишається донині, що доньку побачив і взяв на руки перший.

Потім пам’ятаю , що лежу в реанімації і мене крізь сон запитують, як мене звати і скільки років. Коли остаточно прокинулася, мене змусили якимось чином з положення лежачи на спині переповзти на каталку і повезли в післяпологову палату. Сашка я побачила вже ввечері, коли прийшов чоловік і приніс її мені.

Все інше було вже звичайно легше – і як я намагалася на 2 –ий день сісти на ліжку, і встати на ноги , що виходило приблизно з 5-го разу , тому що страшно крутилася голова.

І як я за 15 хвилин доходила до туалету, який був у моєму ж і палаті. На четвертий день мені віддали Санька і сказали – виховуйте, матуся, все тільки починається. Молока було зовсім нічого і тому я годувала її майже щогодини, відразу ж на сосках утворилися великі тріщини. Ось ми лежимо з нею на ліжку і ревем — вона від голоду , а я від болю. Кілька разів до мене заходив хірург, який оперував, цікавився, як справи, оглядав. Напевно , йому я вдячна найбільше — абсолютно чудовий лікар.

А пологи мої вели Кохан Ірина Анатоліївна і акушерка Марина – дуже кваліфіковані фахівці, завжди все объсняли, що робити і для чого це, не залишали в невіданні і страху.

І ще скажу про післяпологової депресії – виявляється така штука дійсно існує не тільки в літературі , а й насправді і я випробувала її на власній шкурі. На третій-четвертий день я почала безперервно лити сльози з приводу і без нього. Чоловік приходить-а у мене сльози течуть по телефону розмовляю, і реву, вночі годую Сашка і крокодилячі сльози. Ось таке життя. Відбулося це через три тижні.

Загалом , така историйка. Якщо не роздумали – то народжуйте на здоров’я, буду за вас рада.

zmeyaa(*)mail.ru

12.12.2003

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *