Примітка. При написанні цього звіту я спочатку несвідомо з’їхав у публіцистику, а потім, побачивши це виправити що-то вже було не можна: довелося б переробляти весь текст), став абсолютно свідомо користуватися публіцистичним стилем, аж до прямого звернення <до читачів>. Хоча спочатку він і не передбачався для публікації, так було простіше писати, — знаючи, що читати будуть кілька різних людей.

І ще. Існує кілька версій цього тексту. Дана — найбільш <відкрита>, призначена для читання всіма бажаючими. Звідси виключені деякі інтимні переживання і тонкощі наших взаємин з лікарями. Загальним змістом сказаного ці зміни не пошкодили. Публікувати і розповсюджувати цей текст можна абсолютно вільно, прохання тільки повідомляти про це нам.

З іншого боку, версія вийшла досить багатослівна. Якщо не здолаєте — пишіть, є й коротше. 😉

Ну що ж, приступимо.

…З самого початку ми дуже хотіли бути свідомими батьками. Але не тими <свідомими>, що беззаперечно (розумій — бездумно) виконують всі рекомендації медиків, тому що сліпо довіряють лікарям. Ми хотіли бути СВІДОМИМИ, тобто тими, які підходять до процесу зі знанням, і будь-які рішення приймають свідомо і обдумано. Це у нас майже вийшло…

Ми проігнорували хіба що перед-зачательную підготовку. Розмовляли вже — мовляв, пора б, та щось планували (<найближчим часом, так, так, але давай не прямо зараз, а?..>), і за цими розмовами необхідність профілактичних заходів якось упустили. Втім, принципових проблем у нас, слава Богу, не було: так, скільки неприємних, але не небезпечні для майбутньої дитини дрібниць. Як, напевно, і у всіх: на жаль, ідеального здоров’я нині не буває ні в кого…

Нам дуже пощастило з родичами. Дружина мого старшого брата, Інна, не то щоб <поборниця>, а справжній фахівець з природним пологам. Колись, перед своїми першими пологами (у них дві дівчини, і старша ось вже пішла в школу), вони захопилися збиранням інформації з цього питання; захоплення переросло в планомірне вивчення, і тепер Інна офіційно веде курси з підготовки до пологів при жіночій консультації. Не ті формальні курси <психофізіологічної гігієни вагітних>, які читаються для майбутніх матусь практично скрізь і, як правило, являють собою сумовитий переказ підручника з акушерства 30-річної давності. А справжні, <робочі> курси, де жінок вчать розуміти і відчувати те, що відбувається з ними, ставитися до вагітності та пологів як до нормального фізіологічного процесу (а отже — не боятися!), брати активну свідоме в ньому участь і в підсумку народжувати з мінімальним лікарським втручанням. Ця концепція називається <природні пологи>. Втім, оскільки найбільш знаменита книга під тією ж назвою вийшла у Франції 40 років тому (автор — акушер-гінеколог Мішель Оден), метод давно вже називають без лапок.

Тут необхідно невеликий відступ. (Хе-хе, це я тільки так кажу, що <невелика>. На півтори сторінки воно вийшло! 🙂 ) Незважаючи на майже піввікову історію питання, в Росії про такому підході мало хто знає. (Хіба що саме в Петербурзі справи йдуть трохи краще: чомусь саме там акушерство традиційно більш передове, нові методики сприймаються активніше і швидше впроваджуються.) Тобто всі чули про екстремалів типу народжують вдома, в басейні або навіть де-небудь в море, але поняття природних пологів у масовій свідомості поки не прижилася. Так ось, суть підходу тут елементарно проста: ставитися до вагітності та пологів як до НОРМАЛЬНОГО процесу. Не самому звичайному, звичайно, і не завжди легкому, але — НОРМАЛЬНОМУ. Звідси вже випливає все інше: НОРМА — значить немає страху, немає необхідності зайвий раз бігти до лікаря (це ж не хвороба!). Зате з’являється інтерес — більше дізнатися про цьому новому стані, і допомогти малюкові спочатку розвинутися, а потім і народитися здоровим і красивим. У підсумку — гімнастика, масаж і аутотренінг замість пігулок і крапельниці (1) ; самі пологи йдуть з мінімальним лікарським втручанням, і — ось диво — <природні> пологи проходять, як правило, легше (зрозуміло, без будь-якого наркозу!), а немовлята народжуються помітно більш здоровими, ніж при традиційному <медичному> підході.

——

(1) Вітаміни, звичайно, приймаються, а з ними деколи ще і безліч всякої гомеопатії. Під <таблетками> я тут не розумію профілактичні, а чисто лікувальні засоби.

Однак у масовій свідомості досі жорстко закорінений зворотний стереотип: <вагітність — НЕ звичайне, НЕ нормальний стан>. У такому вигляді він звучить ще нормально, але, на жаль, дуже легко перетворюється в <вагітність — вид ХВОРОБИ>. Навіть якщо конкретно в таких термінах про це і не думають, ставлення — саме така! Отже — треба здатися на милість лікарів (буквально: <Доктор, ЩО ЦЕ ЗІ МНОЮ?!> — <Та ви, дорогенька, вагітні!> — <Доктор, ВИЛІКУЄТЕ МЕНЕ ВІД ЦЬОГО!!!>) і мучитися всі дев’ять місяців в ролі пацієнтки, а потім — стандартна медична операція: стіл, наркоз, розрізали, дістали, зашили — ура, дитина <народився>!

Так, безумовно, простіше. І матусі, з якої знімається вся відповідальність (і не треба трудитися в пологах!). І лікарям, які почувають себе набагато впевненіше, оскільки саме так звикли (і вміють!) вести вагітність & пологи. Але найчастіше так шкідливіші для здоров’я мами і малюка. Вам це треба?

Щоб не бути голослівним. Одне просте вправу дозволяє за час вагітності натренувати м’язи промежини і різко зменшити небезпеку порватися в пологах. Лікарям-то все одно: вони зроблять епізіотомію, а потім зашиють. А вам? Або: інше проста вправа дозволяє <розробити> хрящові тазові зчленування і нормально народити жінки з вузьким тазом — ну, 1-й ступеня суженности точно. Альтернатива тут — кесареве. Хочете?..

Або ще, про знеболюванні. Якщо ви народжуєте <традиційно>, воно залишається ледь не єдиною процедурою, яку ви вибираєте (або відмовляєтеся) самі. Причому, зауважте, розумний лікар ніколи не скаже <наркоз>. Вам запропонують СОН: мовляв, зараз заснеш, а потім прокинешся — і все вже позаду… І спокуса такий великий!

Милі жінки, я як чоловік у цьому питанні вам, звичайно, не авторитет. Але, наприклад, у нашому пологовому будинку анестезіолог — саме чоловік (і дуже хороша людина!). І його слово ЗА наркоз — для багатьох вирішальне (наводити аргументи <за> тут не буду, вони досить традиційні). Тому дозволю собі висловити думку ПРОТИ наркозу.

Так ось, чому, ІМХО, не треба робити знеболювання, особливо епідуральну анестезію, геть відключає тіло нижче пояса. Безумовно, це полегшує життя матусі. Але! Її (!) організм під знеболенням перестає відчувати хід процесу і запускається жахливий для вашого спільного з малюком здоров’я порочне коло: родова діяльність сповільнюється, вам починають вводити окситоцин (гормон, що стимулює скорочення матки), організм у відповідь знижує вироблення власного окситоцину, а з ним і інших гормонів, природна родова діяльність ще сильніше загасає, вам вводять ще більше ліків ззовні… В результаті мама, звичайно, народжує (2) — але напхана ліками по самі вуха; а оскільки процес виходить тривалий — немовля з’являється на світло виснажений (мама-то йому майже не допомагала вибиратися!), з кисневим голодуванням і теж напханий маминими ліками, які йому ну взагалі ніяк не показані. Загалом, все погано — але зате без болю і під лікарським контролем.

——

(2) Ну, не сама, так через кесарів… Між іншим, ймовірність кесаревого розтину при застосуванні наркозу помітно зростає! Це чиста статистика, а пояснення — саме просте: так відбувається саме тому, що природна родова діяльність при використанні наркозу йде значно слабкіше.

Шановні мами, не бійтеся! Народжувати без анестезії — всяко корисніше для здоров’я і вашого малюка. А <страшна біль>, якою лякають первісток матусь — насправді природний фізіологічний регулятор, і вона переносима, т. к. в пологах виділяється маса власних обезболивателей, в першу чергу ендорфінів. Ні, ну подумайте самі хоч ось про що: чи довго людина проіснував би як біологічний вид, якби кожна мама вмирала в перших пологах від страшного болю?.. І навіть біблійне <народжувати в муках будеш>, як нещодавно з’ясувалося, насправді всього лише перекручений переклад: у давньоєврейському оригіналі сказано <народжувати будеш в працях>.

А ось це вже чиста правда. Потрібно чимало потрудитися і при підготовці (та ж щоденна гімнастика) і в самих пологах, але зате тоді і сутички, і процес вигнання (те, що зазвичай і називають <пологи>) добре переносяться і успішно проходять. Тут головне — заздалегідь домовитися з лікарем щодо можливості приймати різні пози (в ідеалі — на чистому килимку на підлозі, але хоча б і на ліжку), а для цього — вводити якомога менше ліків через крапельницю. Багатьом добре допомагають такі пози (взагалі, це дуже індивідуально не тільки для різних породіль, але навіть і для різних пологів в однієї, але є загальні закономірності):

— поза рачки (вона уповільнює просування дитини, тобто у цілому гальмує процес, але добре знімає біль і допомагає від передчасних потуг);

— різного роду впливу на крижі (масаж, тепло/холод, просто сильний тиск).

Якщо все це ну просто категорично ніяк не можна — хоча б поверніться у сутичці на бік, спробуйте піджати одну-другу ногу, согнитесь (скільки дозволяє ліжко), самі собі масажуйте крижі (тріть кулаками низ спини по обидві сторони від хребта).

Якщо ж ви ще не зважилися — поговоріть з матусями, народжували без наркозу. І швидше за все, на одне слово <біль> там буде десять <але> і слів типу <радість> <полегшення>. Тепер зважилися? Ну, вперед! Тримаю за вас кулаки!

Про наркоз і взагалі про природний підхід. Але на завершення цього відступу, щоб мене не звинуватили в саботажі, ще раз підкреслю: природний підхід не означає огульного відмови від лікарської допомоги! <Втекти> від лікарів і народжувати абсолютно самостійно, вдома або тим більше десь на природі — це, звичайно, крайня ступінь природності, але це і великий ризик (на наш погляд — це невиправдані експерименти над здоров’ям себе і дитини). Кваліфіковане спостереження, безумовно, необхідно. Але тільки СПОСТЕРЕЖЕННЯ. Якщо при цьому все йде нормально — ВТРУЧАННЯ повинно бути МІНІМАЛЬНИМ. І тільки при загрозі ускладнень право приймати рішення і діяти переходить до лікаря.

Уф. Висловився. Повернемося до наших пологах.

Точніше, до вагітності. Нам, як я вже сказав, дуже пощастило з родичами. Ми відразу насіли на них з вимогою <навчити> здобули книгу <Керівництво з підготовки батьків до народження і виховання здорової дитини>, відеокурс остеопатіческой гімнастики для вагітних (3) і почали працювати.

——

(3) Це дуже хороші матеріали, але не <догма>! Якщо немає можливості дістати назване — читайте Серзов. Вони видавалися неодноразово і багато, так що книгу знайти зараз досить легко (точніше, дві, про пре — і постнатальному розвитку). І хоча Серзы покладаються нині вже чи не класикою, написано у них все правильно, в ключі все того ж розумно-природничого підходу.

Точніше, це Ніна почала працювати, а я під час вагітності все більше ходив гоголем (ну як же, буду татом!) і давав всякі розумні поради, благо книжок теж начитався чимало. Іноді залучався для спільних присідань: це те саме, згадане вище вправа, що дозволяє розробити тазові хрящі. Всерйоз не робив, каюсь, майже нічого, навіть не вивчив жодного масажу. Інша справа, що такі речі (масаж, пози, вправи), якщо треба було допомогти або пояснити, виходили якось самі: систематичні заняття спортом дали мені непогане <відчуття тіла>, а гарне уяву допомагало уявити себе вагітним. 🙂

(Гм… Я не дуже хвалюся? 😉 )

(Гм… № 2. Кажуть, що дуже. Ну та гаразд. 🙂 )

Природний підхід, як я вже говорив, передбачає свідому участь у процесі. Тому що якщо ти знаєш, що тобі належить, то:

а) — не боїшся, і

б) — можеш приймати зважені рішення.

Так що крім гімнастики і психологічної підготовки, ближче до кінця вагітності ми стали з’ясовувати, ЯК САМЕ проходять пологи в <нашому> пологовому будинку. (<Свого> лікаря, а, отже, і пологовий будинок, ми вибрали відразу, ще до початку вагітності. І це не пов’язано з <природним> підходом, так роблять усі розсудливі люди, чи не правда?) Вважаю, спочатку лікар вважала наші побажання <природності> дурощами молодий первородящей пари. Оскільки дитина розвивалася нормально, серйозних приводів перевірити твердість нашого підходу не було: ну там, відмовилися від першого УЗД або не лягли на збереження, коли пару тижнів поспіль був <перевага> (тобто надбавка перевищувала медичну норму) — дрібниці. Так що довелося пустити в хід <важку артилерію>. Влітку ми літали у відпустку і там під керівництвом Інни детально вивчили хід пологів; тепер, оперуючи <правильними> медичними термінами і задаючи кваліфіковані питання, ми показали, що дійсно щось знаємо і готуємося усвідомлено. Вважаю, що після цього ми стали сприйматися лікарем якщо і не як рівноправні партнери по пологах, то принаймні як кваліфіковані пацієнти.

Увага! Пояснюю: ніякої критики на адресу нашого доктора тут немає і бути не може! Як вже було сказано, ми самі вибрали саме її досвід і характер! Все подальше спілкування і самі пологи це лише підтвердили: наша лікар — чудовий фахівець!

Але саме тут і крилася причина наших періодичних дискусій. Справа в тому, що величезний досвід нашого лікаря був досвідом <класичних> медичних пологів і не цілком стикувався з обраним нами природним підходом. Саме тому нам деколи доводилося явно шукати порозуміння.

Одним з основних дій <пошуку взаєморозуміння> було обговорення плану пологів. Спочатку ми з’ясували, як саме проходять пологи в нашому пологовому будинку. В першу чергу цікавив загальний порядок. Він виявився стандартним: вступ-допологова-передпологова-родзал-післяпологова; змінити в ньому щось було не можна, та й не потрібно. Тому ми з дружиною простудіювали літературу, виділили найважливіші приватні моменти, склали розгорнутий план пологів (шість сторінок дванадцятим кеглем через один інтервал!), вручили його лікаря і попросили висловити свої міркування.

Треба сказати, що заперечень було на диво мало. Спрацювали наші численні реверанси (<ми розуміємо, що деякі викладені нижче побажання можуть видатися незвичайними і/або йдуть врозріз з прийнятою в нашому пологовому будинку практикою, але просимо з розумінням поставитися…> єтс), розуміння серйозності нашого підходу або просто добре ставлення, але план був в основному <затверджено>. Явна відмова була отримана в основному тільки в тому, на що не було фізичної можливості (наприклад, сходити під час сутичок в душ або приглушити світло після народження малюка) або що КАТЕГОРИЧНО не практикувалося, до прямої заборони (наприклад, батько НЕ приймає дитину і НЕ дивиться на 3-ю стадію пологів, народження посліду). А більшість важливих для нас пунктів виявилося вже прийнятими в пологовому будинку (чоловік може бути поруч, на рахмановскую ліжко переходять в момент врезиванія головки, народженого немовляти кладуть на живіт мамі, пуповину перетинають після припинення пульсації, первородну мастило не змивають, після процедур малюка прикладають до грудей), або явно не забороненими, і тому дозволеними для нас (не ставити <планові> крапельниці типу глюкози і вітамінів, не стимулювати початок пологів примусовим розкриттям міхура, в передпологовій рухатися, в т. ч. приймати пози на килимку і на м’ячі, мамі доторкнутися до голівки дитини при її народженні (4) , після пологів дитину не виносити відразу в педіатрію, а потім по можливості швидко повернути мамі і залишити вже назовсім тощо).

——

(4) Це нам, втім, не знадобилося: ми народжувалися досить швидко і було не до того…

Ще один (власне, перший) істотний пункт плану свідчив, що ми не хочемо лежати на передпологовій підготовці і приїдемо в пологовий будинок з усталеною родової діяльністю. Можливу дату пологів нам ставили 27 серпня (якраз напередодні мого 30-річчя 🙂 ), але ми в неї мало вірили з самого початку. Адже <стандартний> лікарський термін вагітності зміщений до початку можливого родового проміжку. Це відбувається з двох причин:

— по-перше, злегка недоношена — краще, ніж злегка переношенный (наскільки я розумію, лікарі вважають саме так);

— по-друге, лікарю простіше і спокійніше спостерігати вагітну в пологовому будинку, тому мінімальний термін ставиться, щоб швидше взяти майбутню маму під спостереження.

З точки зору медицини, тут все правильно. Однак врахуємо, що лікарі вважають термін вагітності від першого дня останніх місячних, тоді як зачаття зазвичай відбувається в овуляцію, тобто на два тижні пізніше, і 40 <лікарських> — це тільки 38 тижнів розвитку плода. У той же час у багатьох жінок нормальний перебіг вагітності йде довше класичних 40 тижнів. А варто лягти в пологовий будинок — і довго чекати нормального розродження вже не вийде: навіть якщо все йде добре, максимум через тиждень-півтори вас або почнуть стимулювати <по лікарським показаннями> (на жаль, це прийнята в багатьох державних пологових будинках практика), або вмовлять на ту ж стимуляцію.

Тому лягати ми не поспішали і 30-го серпня абсолютно спокійно поїхали на консультацію на останній плановий огляд. Там виявилося, що:

а). По лікарському рахунком, нам вже 39-40 тижнів;

б). Стан шийки відповідає 37-38 тижнях, тобто розм’якшення почалося, але внутрішній зів щільно закритий.

Лікар сказала <пора> і виписала нам напрямок в пологовий будинок. На її думку, пора було починати стимуляцію. Ми сказали <угум…> і покинули кабінет в стані легкого шоку. Адже, як вже казав, в плані пологів першим пунктом стояло, що <ми б не хотіли проводити штучну стимуляцію до тих пір, поки це не являє небезпеки для дитини і дозволити пологах початися природно>. А тут такий казус! Ми сіли в машину і задумалися.

Загалом, зовнішні міркування начебто всі були за те, щоб лягати. В першу чергу — що наш лікар ось-ось йшла у відпустку, а потім довелося б з нуля домовлятися з якимось іншим лікарем. У <нашою> ж попереду залишалося тільки одне можливе число: субота, 3-е вересня, зручний і <спокійний> день. І дата сама по собі нам подобалася. Але крім цього… Ні, ми подумали і відмовилися. По-перше, за нашим рахунком, малятку було 37-38 тижнів від зачаття, і хоча в перерахунку на акушерські тижні це давало все ті ж 39-40, число <38> було куди як більш заспокійливим. По-друге, жодні непрямі ознаки про поразка яких уже наближається пологах не говорили (які саме — не скажу, т. к. вже не пам’ятаю. За такими тонкощами — до дружини). По-третє і по-головних, ми прекрасно себе почували і ознак того, що малятку в животику погано, не було. Тому ми вирішили походити ще тиждень, а потім, якщо нічого принципово не зміниться, сходити на УЗД і за його результатами приймати рішення про можливу стимуляції.

В результаті ми погуляли ще декаду. Потім, як і планували, у 42 <лікарських> (вони ж 40 <наших>) тижнів ми сходили на УЗД. Воно показало наступне:

а). Стан плаценти — добрий. Незважаючи на великий термін — товста, 3-го ступеня зрілості (3-я ступінь — остання з <нормальних>, але ще не стара). Доплерівської приставки на цьому апараті не було, тому явно кровотік подивитися не вдалося, але, судячи з плаценті, все було нормально.

б). Можливий вага дівчинки — 3,200-3,400 кг Відомо, що вага більш 3,800 — лікарський показник до пологів. Але тут є така тонкість: в останні тижні дитина вага практично не набирає, тобто скільки є, стільки і буде. Тому лягати тільки по одному показнику великої ваги (навіть якщо б він був) сенсу ніякого немає, все одно нічого вже не зміниться. Великий плід говорить скоріше про можливості кесаревого розтину: в цьому випадку він може просто не пройти в таз, і тому вага більше 4,500 кг практично скрізь розглядається як показник до кесаревого. Але, ІМХО, навіть у цьому випадку не обов’язково відразу погоджуватися на планове кесареве, якщо мама і дитина здорові, а таз досить широкий (і тим більше, якщо мама робила вправи на розширення). Тоді краще спробувати народити природно — а вже розрізати, якщо що не вийде, лікарі встигнуть.

в). Стан амніотичної рідини було… гм… незрозумілим. Тобто сама рідина була гарна, чорна (тобто чиста). Однак оглядала нас лікар, по-перше, поставила маловоддя (а звідки, скажіть, було взятися великої кількості рідини на останньому тижні?) і, по-друге, звернула нашу увагу на білі точки. <Ця суспензія — ознака гіпоксії>, — сказала вона. Сперечатися ми не стали, але здивувалися: яка тут зв’язок?..

Загалом, на мій особистий погляд, все було нормально. Але вже згадана суспензія (ми не вважали, що вона означає гіпоксію, але щось же вона означає?) і загальне відчуття, що <вже пора> спонукали нас на переселення в пологовий будинок.

Між іншим, суттєве занепокоєння на предмет <у кого і як тепер народжувати> зникло саме собою. Ми вже вирішували, до якого ж лікаря тепер звернутися, готувалися заново обговорювати наш <природний> план (ага, ось так от взяти і приголомшити їм незнайомого лікаря буквально за день до пологів!). Але виявилося, що у <нашого> лікаря різко помінялися плани, вона повернулася в місто, і — головне! — готова була нас вести. Заспокоєні хоча б на цей рахунок, ми стали збиратися.

На наступний день, 7-го вересня, ми вирушили в пологовий будинок. Виявилося, що у завчасному вступі теж є свої плюси: можна спокійно зібратися, оформитися і влаштуватися в палаті, не сіпаючись <встигнемо — не встигнемо?>. В приймальному спокої не поспішаючи розповіли, що всі привезені речі нам взяти дійсно дозволили (хоча потім, в палаті, доводилося пояснювати ще і кожної наступної медсестрі: <Це наш спеціальний родової м’яч (5) , лікар дозволила його сюди взяти>.) Палата, зрозуміло, була окрема платна, інакше ні про яких особливих особистих речах, тривалих відвідування родичів, подальшому спільному перебуванні з дитиною і т. п. мова б не йшла. Мене нагору в перший день не пустили, хоча я завчасно запасся власних халатом і довго стовбичив у адміністратора, ненароком (не спеціально, але переконливо) зображуючи молодого лікаря. 🙂

——

(5) М’яч, зрозуміло, був самий звичайний гімнастичний, але прикметник <родовий> перетворювало його в якийсь спеціальний атрибут і т. о. <легалізувало> його участь в родовому процесі. 🙂

У палаті все було нормально, крім абсолютно по-дурному розставленою меблів. Ні, друзі мої, я розумію, що розстановка меблів — справа індивідуального смаку. Але ж існує і загальна логіка: коли холодильник стоїть так, що його дверцята відкривається від стіни, а єдина розетка розташована в протилежному кутку палати (і шнура, природно, не вистачає) — тут явно щось не так. Тому на наступний день, в перше відвідування, я переставив її, як було зручніше. Сестра-господиня була проти, але ми домовилися на тому, що поки залишимо так, а перед випискою повернемо все до вихідного стану.

Але з меблями ми впоралися (а потім, вже в день пологів, разом з моїм татом притягли в палату ще й пеленальний стіл від іншої матусі, яка майже не брала дитину до себе). Взагалі, на мій погляд, народжують матусям в будь-якому випадку потрібно лягати в окрему палату. Точніше, так: ЯКЩО МАМА МОРАЛЬНО ГОТОВА до пологів, потрібно лягати в окрему палату. Хоча це, зрозуміло, і коштує певних $. Тому що інакше досить півдня послухати сусідок (а теми розмов у пологовому будинку завжди одні і ті ж: у кого які були патології та хто як порвався), і весь настрій пропаде дочиста. Майбутня мама буде вже зі страхом представляти <жахи> родзала — і, звичайно, у неї щось піде не так. Психосоматика, знаєте…

До речі, від особистої сили волі це практично не залежить. Чоловікам на замітку: в останні дні вагітності жінка ЖАХЛИВО внушаема. Це до того, що по можливості скрізь треба бути поруч і забезпечувати дружині комфортні умови. Ту ж палату, причому в ідеалі — не тільки забезпечувати, але й саме що бути поруч, допомагаючи і морально, і <матеріально>. Або (характерний приклад): в кінці вагітності, на черговому плановому обстеженні в консультації лікар з якихось своїх міркувань може сказати щось на кшталт <Сьогодні ж лягайте, і завтра ми виводимо вас в роди!>. Вам же (татові і мамі), як правило, цього зовсім не хочеться: наприклад, потрібна пара днів, щоб спокійно зібратися, чи завтрашня дата можливого народження не подобається, або… та що завгодно! Сама матуся, швидше за все, заперечити не зможе: у лікаря завжди знайдеться безліч вагомих аргументів, він вас переконає (зі свого боку — абсолютно щиро!), і ви йому повірите! Ось тут-то чоловік і повинен сказати: <Доктор, вибачте, ми розуміємо необхідність госпіталізації, але сьогодні цього зробити не можемо. Якщо стан дружини не небезпечне, маємо ми право лягти післязавтра?> На такий, розумно і прямо поставлене питання, лікар також прямо відповість вам <так> (тому що коли <немає>, то не вмовляють, а госпіталізують мало не силою). І ви спокійно лягайте, коли зручно.

Загалом, папи (ну і мами, наскільки вийде), пам’ятайте найголовніше: лікарі НЕ МАЮТЬ ПРАВА ПРИМУСИТИ вас НІЧОГО робити. Можна відмовитися лягти в пологовий будинок в незручний день; можна дізнатися, що вас збираються рубати — і відмовитися; навіть від кесаревого розтину можна відмовитися, хоч прямо на кріслі в родзалі (в цьому випадку вам — мамі, звичайно, дадуть підписати офіційну відмову, знімає з лікарів відповідальність за ваше рішення). Інша справа, що відмовлятися не треба <навмання> з примхи, а осмислено. Наприклад, від знеболювання або від планового кесаревого — можна і потрібно: як я вже говорив вище, завжди краще спробувати народити природно. А ось в процесі пологів, якщо щось, не дай бог, пішло невдало і лікарі ВСЕРЙОЗ пропонують різати — потрібно погоджуватися! Загалом, ще раз, резюмуючи: необхідно пам’ятати, що кожен пацієнт має право знати, навіщо проводиться той чи інший лікарський дію, і відмовитися практично від будь-якого втручання. Але не зловживати цим правом!!!

Так, черговий відступ закінчено, повертаємося до нас. Тут треба сказати ось що. Далі в тексті будуть згадуватися різні лікарські процедури, яких ми зазнали. З точки зору, наприклад, домородящих мам, все це — серйозне втручання у процес. І може виникнути питання: де ж, мовляв, заявлена <природність>? Але в нашому випадку всі ці процедури та ліки були практично необхідними. Адже ми і так вже вважалися сильно переношенными і, лягаючи в пологовий будинок, прекрасно розуміли, що фактично йдемо на стимуляцію. Інша справа, що кількість ліків і процедур нашими зусиллями вдалося звести до мінімуму (о-о, буквально кожен раз ми вимагали пояснити, що саме нам будуть робити, навіщо це потрібно і які можуть бути наслідки… бідні лікарі!). Адже, як я вже сказав вище, усвідомлений підхід не означає огульного заперечення будь-якої лікарської допомоги. Він означає саме розуміння процесу — в тому числі і розуміння того, коли слід послухати лікарів і прийняти призначену процедуру.

Так ось, огляд при надходженні показав, що за останні дні ми практично ніяк не <просунулися>, внутрішній зів шийки був повністю закритий. Увечері дружині ввели ламінарні палички, і на наступний день з ранку в неї вже було деякий розкриття. Ми підбадьорилися (у пологовий будинок я поїхав тільки ввечері, але про новини вона писала SMS відразу) і стали морально готуватися до самих пологів: мовляв, ще день-півтора — і все. Десь з полудня (на дворі було 8-е вересня) їй стали капати энзапрост. На його тлі у жінки розвинулася досить активна схваточная діяльність, але ми поки не турбувалися: ліки та ліки, откапают — пройде, а там вже будемо дивитися.

Увечері я збирався на планове відвідування, коли Ніна несподівано написала: бери все, пологи, схоже, починаються. В результаті я півгодини тыркался по будинку а-ля той <класичний> папаша, що все плутає і забуває (<Мій переодевательный комплект — є… Тапки і халат — є… Дитяче харчування — є, дві банки… чи все-таки три?.. гаразд, візьму чотири… Аромамасла — є… Глюкоза… ні глюкози, треба по дорозі заїхати в аптеку… Халат і тапки… а-а, вже взяв… Покривало… покривало… покривало… ДЕ ПОКРИВАЛО?!.. блін, так воно вже там!.. > тощо), і в підсумку відправився в пологовий будинок з чотирма великими пакетами, де було приготовано буквально все.

(Маленьке примітка. Згадана глюкоза — звичайний 5-% розчин — потрібна була для того, щоб її пити. Дуже зручно для підкріплення сил.)

У палаті дружина розповіла, що вдень, вже після крапельниці, перейми йшли буквально через три хвилини, але зараз уповільнилися. І — більше того — зі слів чергував в ту ніч головлікаря, якщо родова діяльність найближчим часом не розвинеться сама, нас до ранку будуть планово виводити в пологи. У нашому пологовому будинку це означало б розтин міхура і (майже напевно) крапельницю з окситоцином. Зрозуміло, що нам цього не хотілося зовсім.

Ми посиділи, порахували сутички. Проміжки були нерівномірні, 4, 7 хвилин; тривалість — по 40-50 секунд. Невизначеність ситуації нас трохи нервувала, тому, коли сестра запросила на монітор, ми вирушили туди навіть з деяким полегшенням: може, <розумна машина> точніше скаже, розвивається або згасає наш процес (проведені втручання, зрозуміло, ще не гарантували негайного <запуску> пологів). Монітор показав досить активні, хоча і не завжди регулярні перейми; причому малятко, судячи по динаміці зміни її ЧСС, відчувала себе добре. Лікар за результатами монітора не сказала нічого нового, але ми якось заспокоїлися.

Потім ми майже три години сиділи в палаті і вважали проміжки. Нерівномірність ще залишалася (в окремих випадках тривалість була від 40 секунд до 1 хв 20 секунд з проміжком від 3 до 7 хвилин), але в цілому сутички пішли досить регулярно, 50 секунд через 4-5 хвилин. Ми дивилися на <циферблат> пологів (6) і намагалися вирахувати, на якому ж етапі знаходимося. З одного боку, виходило початок другої фази, з іншого — сутички в такому випадку повинні були поступово частішати, а у нас нічого схожого не спостерігалося.

——

(6) Це такий цікавий графік у формі годин, намальований нами під керівництвом Інни.

Врешті-решт вирішили так: я їду додому, годую-прогулюю собаку (віддавати її батькам — мовляв, ми поїхали народжувати — не хотілося зовсім: почалися б зайві ахи-зітхання, при тому, що нічого ще точно не ясно було) і повертаюся. Я поїхав, але вже після всіх справ з собакою зателефонувала Ніна: сутички у неї затихли (не припинилися зовсім, але помітно сповільнилися), тому вона лягає спати і мені теж дається тимчасовий відбій. Правильніше, звичайно, теж було б відразу лягти: попередня ніч пройшла практично без сну. Але я вирішую, що тепер-то до ранку вже нічого не станеться (ну, там, фізіологічний підйом починається в середньому годині о п’ятій ранку, так і народжують теж ніби в основному вранці, а не вночі…) і беруся за всякі домашні справи. Це було схоже інстинкту <розвитку гнізда>: розумом розуміючи, що після пологів до повернення додому Ніни з малятком пройде ще близько тижня і я спокійно встигну все підготувати, на рівні почуттів хотілося зробити все прямо зараз, негайно, щоб встигнути до народження. Тому пару годин я привожу в порядок квартиру, і тільки збираюся лягати спати — дзвінок від дружини: підйом, пологи почалися, пора, труба кличе, тра-та-та-та!!! Час — близько опівночі.

Я збираюся (як добре, що всі потрібні речі вже відвезені!), заїжджаю за нашим лікарем (а їй-то, думаю я, радості: незапланована безсонна ніч!) і ми їдемо в пологовий будинок. Ніну вже перевели в передпологову; правда, з собою нічого взяти не дозволили. Тому першим ділом я, переодягнувшись, відтягнув їй туди м’яч, килимок, плеєр, аромамасла та інші <родові приналежності>. В даному випадку дуже на руку було те, що на дворі стояла ніч: <природно> ніхто не дозволявся, планово в пологи теж нікого, звичайно, в цей час не виводили, і вся передпологова на 4 ліжка була повністю в нашому розпорядженні (а пізніше, відповідно, і родзал, тому мене туди спокійно пустили).

Ми починаємо народжувати вже разом. Тобто Ніну оглядають, роблять монітор (все добре), і ми сидимо в передпологовій, засікаючи сутички і розмовляючи в проміжках про те про се. Ох, знати б раніше, що найважче в пологах — саме цей період! (Адже і говорили мені — а все одно… См. примітка в кінці.) Допомагати дружині в досить короткий час самої сутички, а потім чекати, чекати, чекати! Я готувався працювати, нехай важко, але якийсь конкретний час і аж до досягнення конкретного результату, а тут — сидиш і чекаєш!! Сутички йдуть, проміжки між ними повільно скорочуються, але коли ж друга фаза піде до завершення, почнуться потуги і ми вирушимо нарешті в родзал — ніхто передбачити не може. І от сутичка, Ніна опускається навпочіпки, або спирається на м’яч, або повисає на мені, я масажую крижі, хвилина — і все минає, і знову — чекати! Добре, коли є чим зайнятися: <Може, погріти?> (<грілку> з крижаною водою я приніс завчасно, але вона так і не знадобилася) — <Так, будь ласка!> — бігом в палату, врубаю чайник, через хвилину вода вже досить гаряча, наливаю її в пів-літрову пляшку, тому — ось і один проміжок геть, пішла сутичка, я катаю гарячу пляшку з крижів, і це допомагає… сутичка закінчилася, і знову нічого робити. І начебто 4 хвилини — не такий вже довгий термін, але раз за разом, особливо коли готувався до важкої, але безперервній роботі, особливо в саме <сонне> час (2 години ночі), особливо перед тим толком <не спала>… Більшу частину часу лікар теж була разом з нами, але її-то процес особливо не стомлював: звичка, професіоналізм… Вона читала ксерокс з <Керівництва батьків…>, розмовляла з Ніною і з цікавістю дивилася, як ми стрибаємо на м’ячі або намагаємося співати.

Загалом, так ми сиділи з години до трьох з хвилинами, і в пів-четвертого я здувся. Колишні безсонні ночі дали себе знати, і між переймами став просто засипати. У дружини в цей час вже пішли дійсно болючі перейми, але я зрозумів, що такий кволий їй особливо не допоможу і відпросився ненадовго подрімати: 10-15 хвилин, по досвіду, було б достатньо, щоб пере6ить сон, а там зі свіжими силами… Дружина і лікар не заперечували, я пішов у палату під обіцянки <розбудити через тридцять хвилин> і заснув.

…Ага, як же, <через тридцять хвилин>! Розбудили мене вже майже в пів-шостого! <Вставай, — сказала лікар, — пора!>. Що означало — я пропустив самий відповідальний і важкий період основних переймів: дружина майже дві години справлялася сама… ну, разом з лікарем (і та, за її словами, просто чудово їй допомагала, в тому числі масажем), але без мене! А коли я, весь такий оскобленный і ображений, влетів у пологовий блок, виявилося, що і згортати тепер треба зовсім в інші двері. Ніна вже лежала на кріслі в родзалі.

Тут вже стало не до образ: мені почепили шапочку і ми разом з дружиною почали штовхати. Піднята до межі спинка ліжка Рахманова не допомагала, бо була надто далеко. А так — <Тужся!> — і ми під <Давай-давай-давай!> акушерки разом приподнимаемся, всіма силами допомагаючи дитині вибратися, потім на десяток секунд розслабляємося, потім знову — <Тужся!> — і все повторюється. Класичний спосіб: три потуги на кожну сутичку, потім в перерві дружина ненадовго опускається на спинку — <Мені боляче!> — <Терпи, моє сонечко, терпи, вже скоро!..> — цілу її обличчя розслаблене, добре!) — наступна сутичка, і знову: <Давай-давай-давай!> На другій сутичці ми вже майже народили голівку і довго потім не могли зрозуміти, коли ж стався поворот плічок, тому що буквально на першій потузі третьої сутички вона народилася вже, наша Оленька, наша улюблена донечка! Як розповіла пізніше акушерка, до кінця другої сутички ми дійсно майже повністю народили голівку, тому в перерві вона акуратно вивела її остаточно і тут же допомогла дівчинці повернутися.

Починається вже радісна метушня з новонародженою. У народженої Оленьки відсмоктують слиз (вона тут же щось скімлить — добре дихаємо, ура!) і кладуть на живіт мами. Тим часом — <Тато, одягніть рукавички і йдіть перерізати пуповину!> — я ще міркую запитати, перестала вона пульсувати, але що робити зі врученими мені ножицями-затиском, вже не розумію абсолютно. <Так, це ставимо сюди, це сюди, і тепер, будь ласка, ось тут> — я перерезаю пуповину, ніяких, втім, особливих почуттів з цього приводу не відчуваючи. На думку всіх присутніх (крім мене, але мене не питають), чоловікові у крісла подружжя більше робити нічого, тому я йду слідом за малятком до столу обробки, не беручи вже до народження посліду і подальшому медичному огляді.

(До речі, формально: ми народилися в 5.38 ранку, в п’ятницю, 9-го вересня. Вага 3250 г, зріст 51 см, і взагалі ВСЕ НОРМАЛЬНО, на подив. У тому сенсі, що зараз, на жаль, вже <нормою> стали усілякі ускладнення. А у нас мама в порядку, дівчинка абсолютно здорова, і головне — жодних ознак переношенности! Це стало кращим <відповіддю> деяким лікарям, які пророкували нам усілякі ускладнення з-за <пізніх> пологів.)

Доча, яка народилася на мій погляд цілком собі синенькій, вже через пару хвилин сама собою стає яскраво-рожевою — ура, гіпоксії нема! — тому обходимося без спецмероприя-тий. Ну що ви хочете, всі реакції в нормі, 8/9 за шкалою Апгар! Навіть мастило спеціально не видаляють (на цьому ми хотіли наполягати, але виявилося, це в пологовому будинку звичайна практика; втім, у нас мастила і було не дуже багато, скільки в згинах і на спинці). Звичайний перший туалет: прочистити носик і вушка, капнути в очі срібло, обміряти, привісити бірочку і загорнути. Папа в цьому бере активну участь… або робить вигляд, що бере участь. 😉

Після цього нас знову кладуть на живіт мами. На жаль, лежати дівчинці там недовго (і ми це знаємо), тому доньку відразу направляють до грудей, яку вона дивно правильно захоплює і тут же починає намагатися смоктати. Їй дістається декілька крапель молозива; через деякий час дівчинку знову забирають, запеленывают вже всерйоз і вручають татові. І ось, поки втомлену маму оглядають і злегка підшивають (сущі дрібниці — ось воно, ще один наслідок правильної підготовки до пологів, цих багатомісячних гімнастик!!), ми з малятком йдемо в передродову, я сідаю на відпрацював свій м’яч і починаю качати доньку, нашіптуючи їй якісь ласкаві слова. Стомлена не менше мами, донька підлозі-дрімає…

Власне пологи на цьому закінчуються. Хвилин через десять я міркую зателефонувати своїм і відношу телефон дружині; ще десь через півгодини педіатр забирає у мене дівчинку у відділення новонароджених, пообіцявши, якщо у нас все добре, вже до першого ранкового годування повернути її мами і більше не забирати (так і було зроблено, хоча потім нам довелося повоювати з медсестрами, охочими у що б то не стало забирати дитину на ніч і годувати сумішами). Ніна в порядку, але дико втомилася; ми з сестрою перевантажуємо її на каталку і вивозимо в коридор, де вона засинає. (Примітка. Згідно словами дружини — НЕ засинає, див. її власний звіт. За всіма цими заходами настає ранок, а з ним робочий день, в пологовий будинок прибувають працівники, якусь дівчину вже приводять в передпологову з переймами… Тому ми з лікарем збираємося, і я, ще раз переконавшись в гарному самопочутті подружжя, їду, везучи додому і <нашого> доктора. (Як розповіла пізніше Ніна, її досить скоро перевезли в палату, а щогодини до 10-ти принесли і малу.)

І щоб закінчити розповідь про пологи: нам дуже пощастило з персоналом. Лікар був <наш>, а от всі інші — <планові>, чергові. І так вийшло, що ми народжували в однієї з найбільш досвідчених акушерок самого доброго педіатра. Це, як ми усвідомили пізніше, чимало сприяло природному протіканню процесу: акушерка абсолютно нормально поставилася до наших <причуд>, а педіатр не заперечувала проти активної участі папи. Спасибі їм!!

Далі розпочалося життя в пологовому будинку. У нас — навіть в окремих палатах — рідко практикується спільне перебування, тому для лікарів було незвичайним наше бажання постійно тримати дівчинку при собі і годувати тільки з грудей. Відповідно, нашою основною проблемою було переконати лікарів в обґрунтованості такого ставлення (всякі інші дрібні <проблеми> я вирішував, як правило, мило посміхаючись черговим сестрам і часом підгодовуючи їх шоколадом). І в першу чергу, звичайно, головного педіатра. Та спочатку заявила що, мовляв, нема чого дурити і дитині треба спати в дитячому відділенні — хоча б для того, щоб мама відпочила. Ми поспілкувалися, педіатр побачила (сподіваюся!) усвідомленість і твердість нашої позиції — і <змилостивилася>. На першу ніч дівчинку все ж забрали до дитячого (і це був Нинин свідомий вибір, оскільки вона все-таки занадто сильно втомилася), а після Оля вже постійно була з мамою, її забирали лише на процедури і іноді, якщо дружині було зовсім важко — поміняти підгузник. Молозиво, а потім молоко йшло (і йде, тьху-тьху!) дуже добре, тому дівчинка їла досхочу і ніхто її нічим не допаивал. Мама звикала давати груди, міняти підгузки і сповивати; я щодня приїжджав на вечір, привозив їжу і по мірі сил у всьому цьому брав участь (ну, зрозуміло, крім грудей…). Буквально на другий день я вже поклав дитину в перев’язь і ми проспали пару годин: я — сидячи в кріслі, а вона — у мене на пузі.

З пологового будинку ми виписалися через п’ять днів, 14-го вересня. Зазвичай тримають днів шість-сім, але ми вмовили лікарів, тим більше що у Ніни 13-го був день власного народження. У нас тут, як і в інших випадках, ВСЕ БУЛО НОРМАЛЬНО: мамине і дочкино здоров’я в повному порядку, і взагалі все йшло напрочуд правильно. Зокрема, діткам до моменту виписки належить набирати родової вага (хто не в курсі — перші 2-3 дня вони втрачають вагу, а потім вже починають повніти). Однак це зараз майже ні в кого не виходить, тому на нормальних нас, набрали (і навіть вже трохи перебрали) необхідний вага, лікарі дивилися як на дивину.

А тепер ми звикаємо до спільної домашньої безсонної життя. Знаєте, ми з дружиною недавно зрозуміли, що до народження дочки дивилися на сам процес пологів як на щось завершальне: мовляв, потрудимся, народимо — а далі все буде легко і само собою. Знаєте, так і вийшло. Найголовніше зроблено: ми народили. Тепер залишилася дрібничка — виростити і виховати. :-)))

І на цьому головна частина моєї розповіді закінчена.

Але на закінчення — ще одна окрема думка.

Ви будете здивовані, але основна мораль, яку я виніс з наших пологів — НОГАМИ БИТИ КІНОРЕЖИСЕРІВ! Адже у всіх без винятку фільми зі всього процесу пологів <показують> лише кінець другої фази, власне народження (правильно кажучи — період вигнання). Причому показують як дуже болісний, але короткий етап. І це формує яка тяжіє стереотип. Вже на що ми займалися, малювали <циферблат> пологів, обговорювали стадії, говорили про сутичках: так ні ж, я хоч і знав головою, але так і не усвідомив, що самим важким і трудомістким є саме період переймів.

Але мужики-то ще ладно, наше діло друге. А ось первородящі, які не знають цієї специфіки (звичайна ситуація: покладаються на лікарів і самі до пологів не готуються), сприймають сутички як щось неприродне і неправильне. <Цього в договорі не було!> І тоді, в кращому випадку — дикі крики і лайку на адресу чоловіків і лікарів, а в гіршому — знеболення. Що, як ми вже говорили, аж ніяк не добре ні для мами, ні для дитинки.

Так що — НЕ ВІРТЕ ФІЛЬМІВ!

Народжуйте самі.

І розкажіть, як це у вас вийшло.

Привіт!

Андрій «Дел» Ляндзберг,

вересень-листопад 2005.

P. S. загалом, якщо підсумувати наші зусилля — все виявилося не так вже й складно. Відстояти свої <природні> пологи може, думаю, кожна сім’я, хто дійсно підготуватися до них. Тільки не треба вередувати або намагатися <качати права> (найчастіше це щось на зразок <я заплатив гроші і буду робити що хочу!>). Слід спочатку вибрати кваліфікованих фахівців. А потім розумно і спокійно спілкуватися з ними — і тоді, навіть якщо вони не визнають у вас рівноправних партнерів по пологах (ми, наприклад, у пологовому будинку все-таки стали притчею во язицех, для деяких так і залишившись <тією парою, що не довіряє лікарям!!!>), то принаймні прислухаються до обґрунтованих прохань.

Загалом, <хороші люди завжди можуть домовитися!> © Макс Фрай.

Удачі вам!

Розповідь дружини

randel(*)mail.ru

15.12.2005

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *