Менше знаєш — краще спиш, краще їж, краще народжуєш

Глава перша, в якій я дізнаюся, що вагітна

5 ранку… тихо, темно, зима. Я сиджу у ванні і від хвилювання навіть не відчуваю, на скільки там холодно. В руках — тест на вагітність. Я майже всю ніч не спала. Вдивляюсь в діагностичне віконце до кіл в очах і не вірю тому, що бачу. А бачу я плюсик, дві заповітні смужки… правда, найзаповітніша з них бліденька, ледве помітна. Серце хоче вирватися з грудей, губи розпливаються в блаженній посмішці. Я вагітна! Притиснувши тест до грудей, йду спати… і знову не можу заснути, на цей раз — від щастя. Скільки таких ранкових годин я пережила — важко згадати, зовсім не так багато, як здається. Але кожен раз, 3 місяці, тести були негативними, і за цей час я винищила порядне їх кількість. Але тепер я вагітна! В 11 ранку віддаю тест чоловікові. Хоч твій день народження не скоро, Антон, через 8 місяців, але у мене, дасть Бог, вже готовий для тебе подарунок.

 


Глава друга, яку можна і навіть потрібно пропустити

Остаточно я повірила у свою вагітність не скоро, тільки коли зробила вже 3 за рахунком УЗД і перший раз побачила головку і личко мого чада. Вся «проблема» була в тому, що жодних ознак вагітності не було. Ні тобі чуттєвої грудей, ні прискореного сечовипускання, ні збочень смаку, ні сонливості. Ні, токсикоз мене, звичайно наздогнав, але тижнів до 9 і він був досить помірним — жити, вчитися, і працювати не заважав. 10 хвилин вранці в туалеті — і життя прекрасне! В 11 тижнів я встала на облік в жіночу консультацію (ох вже ці аналізи!), проте, ще під час планування і вже тим більше під час вагітності, я спостерігалася у особистого лікаря /пользясь нагодою, передаю йому теплий привіт!/.

Пузо вилізло не відразу, якісь натяки з’явилися в 12-13 тижнів, хоча, можливо, це був просто жирок, який став закономірним наслідком мого обжерливості. У 14 тижнів перестали застібатися штани… і я ходила з розстебнутою наполовину ширінкою, захованої під довгим светром. Довелося купити на 15 тижні «джинси для двох», тягучки, які відразу стали мені рідними, тому що дозволили пузі вільно дихати. У 16-17 тижнів мені вперше поступилися місцем в метро, що невимовно мене здивувало — адже тепер пузо можна було вважати суспільно визнаним. Спасибі симпатичній дівчині з милосердними очима за гарний настрій. А насправді багато не помічали беременоости і на 20 тижні… навіть я, дивлячись на себе в дзеркало, віддавала собі звіт, що неможливо з мого зовнішнього вигляду сказати напевно, вагітна я чи ні.

Як-то в 16 тижнів, лежачи на дивані з чоловіком, я тримала долоні на вже досить помітно (для мене звичайно ж, не для сторонніх випирає матці. Лежала я так довго, близько години і раптом… під долонею виник і тут же зник верткий горбок. Я ойкнула. Здалося? Чекаю. Через кілька секунд стусан повторився. Ні, не здалося! Чоловік, він штовхається! Хто?! Який же ти дурний, Антон! Дитина наш пхається! Третій стусан. Через кілька хвилин — четвертий. І тиша. Потім я кілька днів у вільний час лежала з долонями на матці, але там було тихо… Мені знову вдалося вловити слабенькі слабенькі пиночки дитинча через два дні, але їх я вже відчувала і без долонь. У 18 тижнів я бавилася, спостерігаючи за поверхнею свого живота — на ній раз у раз з’являлися горбки, коли малявка ворушилася. Тоді вже і тато отримав гідний стусан від дитини, правда, після ласкавою прохання. От і гадай потім — невже він там все чує і розуміє?!

17 тиждень виявився багатим на події. Я дізналася стать нашого… синочка. Одного датчика дотику до моєму пузі вистачило, щоб відразу визначитися з підлогою. У вас хлопчик. Правда?! (От дурне питання!) Правда! Хороший здоровенький хлопчик. До мене повернули монітор і я вперше його побачила. Сперло подих, захотілося плакати. Не ворушіться, собъете зображення, дивіться! А я не можу заспокоїтися, мій живіт здригається від хвилювання, по щоках котяться сльози. Мій синочок, яке гарне в тебе личко, яке ти так осмислено повернув прямо в камеру» і звернув до мене. Це щастя.

Груди до 18 тижня помітно налилася. Ареоли сосків збільшилися в діаметрі і потемніли. Чоловікові дуже подобалося Саме тоді я вперше побачила маленьку крапельку молозива і усвідомила, що готуюся бути мамою і годувати свою дитину грудьми. У 19 тижнів душа моя не витримала і, випадково натрапивши в величезний дитячий магазин, я купила малюку найпершу в його внутрішньоутробної жини дрібничку — сині м’які пінетки. Звичайно, вони йому не потрібні, зате вони потрібні мені — на них так приємно дивитися. Вже ближче до 25 тижнях я купила велюровий комбенизон, пошила повзунки і кофтинку. Як це приємно — шити маленькому! У консультації мені нарешті виміряли розміри тазу і послухали сердце6иение малюка, пообіцявши, що народжу я «добре», судячи по тазу. Уф! А я так хвилювалася — росточку щось мені всього 156 см!

У 22 тижні, коли я вже розслабилася і перестала боятися за малышика — адже він постійно давав про себе знати стусанами — нас з чоловіком чекала неприємна звістка. Ми разом пішли на тривимірне УЗД, Антон вперше бачив сина, щоправда, своїх емоцій не показав, дуже вже він у мене стриманий товариш. В середині дослідження доктор повернула до мене монітор і показала на яскраву білу крапку в серце малюка. «Бачите це — серце сформовано абсолютно правильно, але ось тут така точка, яку деякі лікарі вважають маркером хромосомних хвороб, але вона може бути варіантом норми розвитку серця, так що я зобов’язана вас відправити на консультацію до генетика.» Дивлюся на монітор і втрачаю на кілька хвилин дар мови. Святковий настрій кудись поділося. Малюк! Я впевнена, ти здоровий, але скільки тепер мене чекає переживань за твій стан. Папа скупий на емоції і підтримує як може — переконує що це все нісенітниця.

Наступного тижня по дорозі до генетику я бачила в метро картину, яка мене в певному сенсі виховала. Навпроти сиділа молода усміхнена жінка, на своїх колінах вона тримала сина — хлопчика 5-6 років, глибоко хворого малюка. Він не міг самостійно довго утримувати голову, у нього постійно закочувалися очі, але він намагався повернутися до мами і посміхнутися у відповідь на її добру посмішку. З якою сумною любов’ю вона дивилася на нього! В ту мить я зрозуміла, що материнська любов не знає кордонів. Я була готова до прийому генетика. Синку, яким би ти не був — ми з татом тебе дуже-дуже любимо… ми завжди будемо поруч з тобою.

Генетик дивився на мене скептично. Жінок до мене він брав по 30 хвилин, я ж не пробула у нього і 5. Він не дуже зрозумів навіщо мене направили на консультацію і сказав, що необхідність її в даному випадку — формальність. Пояснив, що не бачить проблеми і підвищеного ризику захворювань, що мені не показаний кордоцентез. Я радісно вийшла з кабінету. Але мені назавжди врізалися в пам’ять втомлені і схвильовані очі майбутніх матусь, ще тільки очікують своє консультацію. Я напевно виглядала також…

Потяглися дні. Вранці — добридень, синку! Увечері — добраніч, малюк! Сесія пролетіла непомітно — мені все прощалося. Тато все частіше ощупывал живіт і майже кожен ранок починав з того, що несвідомо ложив на пупок свою долоню… і малюк іноді з неї грав. Від літньої практики зовсім відкосити не вдалося — довелося 2 тижні сурмити на посаді помічника дільничного терапевта, лікувати бабусь, виписувати ліки. Добре хоч не довелося роз’їжджати на швидкої допомоги — організатори практики розсудливо погодилися мене відсторонити від цієї справи. Все-таки йшла вже 27 тиждень. Між тим з нами відбувалися все нові зміни. Тимофейка почав ритмічно тихенько пульсувати у мене в животі вранці, вдень і ввечері по 5-10 хвилин, немов чиєсь сердечко б’ється, але повільно. Гикавка? Перерила всю літературу і з’ясувала, що на гикавку не дуже схоже, що швидше за все так я відчуваю дихальні рухи плода. Ось значить як, малятко, ти вчишся дихати… чи все ж икаешь?

Сумашествие — у 28 тижнів відправитися в жарку сонячну Туреччину! Переліт ми перенесли з чоловіком і синочком чудово, і відпочили «втрьох» теж чудово — каталися на маленьких гірках в аквапарку, їздили на екскурсії, провели один із днів на яхті. У підсумку до 30 тижня моя надбавка склала 13 кг, що мене сильно засмутило, адже потрібно було ще 2 місяці виношувати дитину, а значить поправитися ще більше. Наступним сумашествием було наше з чоловіком рішення неодмінно купити до народження дитини транспортний засіб, вибір з-за помірної ціни упав на Renault. Довелося тут же забути про контракт на пологи і сподіватися виключно на моє медичну освіту і безкоштовне державне родопоміч. Пологовий будинок я вже вибрала, в ньому народжували майже всі мої знайомі і родичі. Відгуки про нього, незважаючи на безкоштовність пологів, були тільки позитивними.

До 7-го місяця я відчула на собі всі принади вагітності Спати вночі міцно неможливо — зводить ноги, бігаєш по 2-3 рази в туалет, болить спина, сон можливий тільки на боці, і то — в оточенні хмари подушок. Плюс періодично не заснути із-за стихії у своєму тісному будиночку крихти. Але мені подобалося! Навіть після того, як на сідницях і стегнах з’явилися розтяжки і перетворили мою шкіру в британський прапор. Навіть після того, як печія окончатильно мене добила

УЗД в 32 тижні подарувало мені масу позитивних емоцій, так і трохи негативних. Шоком для мене виявилося те, що малюк лежить в тазовому передлежанні. А я думала, що це попка впирається мені в ребра… так от це виявилася голова! Плюс до купи виявилися раннє старіння плаценти, проблема з моєю правою ниркою і за аналізом крові залізодефіцитна анемія -вообщем, звичайні труднощі вагітних. Почалася епопея з вправами, сприяючими перевороту, одночасно з ними я всерйоз задумалася про можливі тазових пологах або кесареве перерізі. Зрозуміла, що в такому випадку не варто сподіватися на безкоштовні пологи і пора відкладати гроші не тільки на машину, але і на народження дитини. Щоранку, а іноді і вночі, я намацувала його голівку, і до свого жаль, весь час знаходила її на колишньому місці. Тато займався тим же, прикладав вухо до живота і говорив: «Прийом, прийом!». Вправи були безтолку і на УЗД в 37 тижнів тітка-узистка сумно зауважила: «Тазове. Це ваші перші пологи?». Ех! Та ще й вага 3100, який до 40 тижня повинен перерости в 3600-3700. Мій доктор надав мені самій вибирати як я буду народжувати. І всією сім’єю ми вирішили не ризикувати життям дитини і погодитися на кесарів розтин.

В 39 тижнів я приїхала в пологовий будинок побачитися із завідуючою пологовим відділенням. «О, та в тебе шикарна шийка, на всю готується до пологів! Погуляй ще тиждень, і приїжджай до 40. Якщо почнеш народжувати раніше — дзвони.»

 


Глава третя, початок нового життя

Дивно, як непомітно вагітна жінка починає усвідомлювати себе не як самотнього «Я», а в якості всеосяжного «Ми». У мене це сталося десь в середині вагітності, і про свою персону з тих пір я стала говорити виключно у множині.

— Карлсончик, — жартує чоловік, обіймаючи мене на 9 місяці вагітності, — адже Ти сьогодні вночі не полетиш на дах?

— Ні, Малюк, я буду лежати поруч з тобою і всю ніч мучитися від печії.

Крім Карлсона, я була і сонечком, і телепузиком, і бегемотиком, і черепашкою, і… Легше перерахувати, ким я не була.

Отже, на останньому УЗД остаточно підтвердилося, що дитина сидить на попі, в тазовому передлежанні, стало бути. Напевно, не будь у мене медичної освіти, я б зважилася на тазові пологи, але знання можливих ускладнень і статистики з цього питання не залишили мені вибору. Краще б я нічого цього не знала — менше знаєш — краще спиш, краще їж, краще народжуєш. Я вирішила зробити кесарів, щоб не ризикувати життям і здоров’ям свого хлопчика.

— Перший, перший, прийом, прийом! — це тато знову вмовляє сина перевернутися, приклавши вухо до живота. Безтолку! Малюк зробив кілька спроб, але максимум, чого він досяг — поперечного передлежання на кілька днів.

Вагітність моя підходила до свого логічного завершення. Вона протікала легко, я вчилася, мандрувала з чоловіком, і взагалі вела активний спосіб життя. Рівно в 40 тижнів поїхали ми з чоловіком на огляд до лікаря, але прийняти нас відразу вона не змогла — робила екстрене кесарів. Ми вирішили покататися по васильєвському острову і в процесі прогулянки я стала відчувати не те щоб перейми… просто матка скам’яніла, стало сильно тягнути. І не відпускало. Лікар після огляду вирішила покласти мене на допологове відділення. Не встигла я там познайомитися з сусідками, як скам’янілість матки терпіти стало зовсім неможливо. Знову крісло і мене приголомшлива звістка — я народжую, і народжую в ножному передлежанні. Сідничне в процесі моїх «сутичок» стало ножним. Там доктор намацала п’яточки… Питання вибору між КС і нормальними пологами відпав сам собою. Мене швиденько підготували до операції, після клізми мені здавалося, що я народжу прямо в туалеті і кесаревого не дочекаюся. Акушерка видала стерильний набір на операцію і в цьому еротичнім напівпрозорому вбранні я протягом ще півгодини бентежила чужих чоловіків на відділенні. Потім була довга розмова з анестезіологом, епідуральна анестезія (оцінюю в п’ять балів — ні грама болю!). Анестезіолог, чудовий дядечко, всю операцію мене розважав бесідою на медичні теми.

У 19.07 дістали мою крихту, показали синє хрипить тільце і швидко забрали на реанімаційний стіл. Як я перелякалася! Вони носилися навколо нього, вже приготували дихальний мішок. Але малюк закричав і почав дихати сам. Мені дали поцілувати його теплу синю п’яточку і я розревілася. Чомусь я думала, що малюк буде світловолосим, як я, і кучерявим, як татко. А він виявився абсолютно темними і прямим волоссям. Але мені вдалося розгледіти сина тільки через добу, а доти його образ був розмазаний в моїй свідомості. Поки мене трясло в палаті інтенсивної терапії, до нас примчали тато і бабуся, всі в святковому настрої. Вони подивилися на малюка і в один голос сказали, що він симпатяга… Я була щаслива.

Перший раз я встала в туалет через 6 годин, вночі. Я не могла розігнутися і ще кілька днів ходила по стінці згорбившись. Потім були довгі 3 дні на післяпологовому відділенні, в які я кожні 3,5 години повзала у дитяче відділення «годувати» своє дитя. В лапках — тому що там його годували на забій і у мене на руках він лише крееепко спав і ще тому, що соски мої виявилися не пристосованими до годівлі, хоча вони і не плоскі, і не втягнуті. Він не міг їх взяти з-за великого розміру грудей, яка затикала йому носик.

Коли я стала повзати впевнено, нас перевели в палату спільного перебування, одночасно з цим прийшло молоко. Моя груди стала п’ятого розміру!!! Соски були тугі, молоко не виходило, лікарі залякали мене маститом до сліз. Вони приходили, чіпали груди і співчутливо хитали головою. Я плакала, тому що була впевнена, що годувати грудьми не зможу, і це з моїми-то розмірами — прикро! Спасибі акушерці , вона показала як расцедиться, як розробити груди і ціною сліз, синців і неймовірних зусиль у мене потекли молочні ріки Молока… було так багато, що я, мабуть, однією груддю могла нагодувати як мінімум трьох, мені доводилося зціджуватися кожні 3 години і важко підрахувати скільки молока витекло в каналізацію. Виходило тільки руками — молоковідсмоктувач AVENT був безсилий. Впоралися ми і з сосками — купили авентовские накладки і навіть не знаю, що б я без них робила (дуже рекомендую тим, у кого проблеми з сосками — плоскі, втягнуті, великі, розтріскані). Годую досі через них, хоча ротик малюка став побільше, і іноді він вже бере груди без «протеза». Але головне — це підсумок! Ми налагодили грудне вигодовування, відмовилися від сумішей, до яких малюк так звик за 3 дня на дитячому відділенні. Молоко тепер йде в міру і, ттт, синочку його вистачає.

Я дуже задоволена своїми пологами. У мене була відмінна бригада, персонал у пологовому будинку просто золотий (1 пологовий будинок). Дитячі сестри чудові, навіть вночі готові прийти на допомогу. Не залишилося ніяких негативних відчуттів, адже з усіма труднощами я, малюк і лікарі впоралися. Малюк здоровий (ттт) і я теж. Ми годуємося грудьми, а що може бути чудеснее, ніж дивитися як жадібно смокче молоко і росте на очах твоя дитина…

ladokha(*)gup.ru

11.01.2006

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *